Організуймося! от 25.12.2004        Этот номер выпущен уже только инициативой "За самоорганизацию". Материалы в общем, околоаналитические, скорее задающие вопросы, чем отвечающие на них. Неожиданно для себя, мы получили довольно яркий фидбек от украинских спецслужб. О том, как это было можно прочитать здесь http://reaction.zaraz.org/lets_org.html Формат: A3 сложенный в А6, ризограф, ч/б Тираж: 1000 экз. Дата выхода: 25 декабря 2004 Место выхода: Киев Язык: украинский, русский Читать материалы газеты                       PDF-файл скоро будет

	Текст листівки, що розповсюджувалася нами на Майдані на початку другого тижня протестів. Ми прийшли на Майдан, щоб захистити демократію. Ми залишатимемось тут до виконання наших вимог. А потім - ми повернемось в свої оселі, до робочих місць. Як ми захистимо свої права, коли повернемось додому? Ми знаємо, що наша боротьба тут, на Майдані, лише починається. І тому замислюємось, ЩО РОБИТИ ДАЛІ? Відповідей ми - наразі - не маємо. Давайте спільно подумаємо над ними. • Тут, на Майдані, я - разом з усіма - скандую: "Ющенко - так!", "Нас не подолати!", "Свободу не спинити!". А що я скажу своїм друзям, рідним, дітям, якщо вони спросять, "Чого конкретно ти вимагаєш"? ____________________________________________ ____________________________________________ ____________________________________________ • Тут я - разом з усіма - відстоюю свої права перед центральними органами влади. А що я зроблю, якщо мої права порушить, наприклад, головний Інженер "ЖЕКу"? ____________________________________________ ____________________________________________ ____________________________________________ • Тут, на Майдані, я бачу (і здійснюю) справжню взаємодопомогу: незнайомі люди приносять протестуючим продукти, одяг, взуття, запрошують до себе відпочити. А якщо я вдома потраплю в біду, на яку підтримку я можу розраховувати від сусідів по під'їзду? А чим я сам допоможу людині, що живе поруч зі мною? ____________________________________________ ____________________________________________ ____________________________________________ • Пильність під час пікетів, забезпечення охорони, чергування в наметових таборах, їх охорона, забезпечення порядку, праця добровольців у їдальнях та інформпунктах -це дієві прояви самоорганізації людей. А як я зможу зорганізуватися, наприклад, з колегами по роботі, якщо наші трудові права порушить начальник? ____________________________________________ ____________________________________________ ____________________________________________ Коли знайдемо відповіді - давайте ділитися ними між собою. Бо вщ них залежатиме, як зміниться наше життя в наступні роки.
	Отравление недоверием Давайте представим себе: во время футбольного матча полузащитник команды синих, проигрывающей 1:3, срывает с себя майку и опрометью несется на половину поля оранжевых. Там он залазит на ворота и кричит о том, что капитан синих, с которым он много лет играл рука об руку, постоянно нарушает правила, а их тренер - вообще физически устраняет неудавшихся игроков и работает на другую команду. И потом его торжественно принимают в команду оранжевых. Не похоже на правду? Но ведь Пинчука приняли!!! Опасные симптомы общего недоверия я обнаружил в себе еще задолго до выборов - примерно в начале осени, когда началась агитация. Причем тогда еще болезнь проявлялась избирательно. Почему-то очень легко было поверить во все гадости, которые говорились про Янека, и никак не верилось во все плюсы и прелести Юща. Вероятно, в подсознании прочно укрепился стереотип о том, что хорошие и честные люди не попадают во власть - они просто не в состояние пролезть туда, по пути, усыпанном если не трупами то ложью, забытыми обещаниями и не оправдавшимися надеждами. Интересно, что в рассказы людей, лично с Ющом общавшихся, еще в далекие времена всеобщей молодости верилось легко и с удовольствием. И действительно - управляющий банка, служащий министерства строительства, альпинист вполне мог оказаться грамотным, интеллигентным и очень милым человеком, но президент Украины - никогда. Болезнь прогрессировала. Очень тяжело было поверить в то, что одним из руководителей команды, которая чуть ли не основным своим приоритетом считает борьбу с коррупцией, является человек обвиняемый (разыскиваемый?) во взяточничестве. Да и в то, что Украине необходимо два государственных языка, сейчас - по прошествии почти 15-ти лет с момента перехода на украинское делопроизводство, - не легче. Почему-то для меня логическим продолжением принятия русского как государственного языка и разрешения двойного гражданства с Россией было бы создание нового СССР, а на фоне этого говорилось о суверенитете и независимости страны. Команда одного влиятельного украинского политика с упоением кричала с сотен плакатов что он <последовательный>, при этом вероятно позабыла что он просто облажался, пытаясь снять осенний топливный кризис, когда на его приказы никто не обратил внимания, а <последовательный лидер> вместо того чтобы принять какие то меры просто проглотил этот факт. Я не считаю, что рыночная цена продукта должна формироваться, но слово то свое надо держать! Дальше - больше! Когда господа кандидаты начали лить друг дружке на голову ведра дерьма соответствующий аромат приобрели все их слова. В промежутке между первым и вторым турами выборов агитация строилась похоже исключительно на паносительстве оппонента. Неэтичные высказывания сыпались как град но, похоже, уже были не в состоянии разбить панцирь недоверия. Неужели наши уважаемы политики не знают, что если человек понес заслуженное наказание за совершенно преступление по решению суда, то перед законом он чист, а попрекание его судимостью - нарушение конституционных прав. Формально на Украине пока нет никакого принципа, делящего людей на первый и второй сорт. А что бы сказали представители <справедливого> если бы женой противника была эскимоска или скажем представитель племени хутту? У них там вообще нет паспортов, то есть они космополиты, что возможно даже хуже американцев. Видимо штабы окончательно поняли, что в их кандидатах нет абсолютно ничего хорошего, и один может быть только не хуже другого (а точнее <чужой хуже своего>). Свое дерьмо, как всегда, не пахло и оппозиция во всем обвиняла эту власть, упуская то факт что почти каждый из них в свое время занимал при ней высокое кресло, а ЯиКо боялись влияния Америки и вовсю пытались интегрироваться в Россию. Но яд недоверия полностью овладел мной только после 21 ноября. Больше всего я боялся что в те дни у кого то не выдержат нервы и начнется бойня, но похоже Народ по обе стороны железных щитов спецназа не дал вовлечь себя в братоубийственный водоворот гражданской войны. И это несмотря на то, что местная <богиня революции> чуть дубленку на себе не рвала, как призывала <на штурм!>. Оказалось, что для того, что бы тебе поверили не достаточно залезть на самосвал с песком! Вероятно, следовало пригнать броневик: Потом были разноречивые указания самозваных начальников, гонявших людей, как стадо из угла в угол. Люди недоумевали, но пока что слушались. Потом была неразбериха со снабжением, закончившаяся естественно наказанием невиновных и награждением непричастных. И последний аккорд самоорганизации по киевски - организаторы мероприятия были очень удивлены тем что по команде вольно народ не начал быстренько расходиться по домам, а решил дождаться окончательных результатов не сдавая позиций. Но то что происходило тем временем в кулуарах власти просто наводило на мысли о массовых помешательствах членов оппозиционных партий. Начинаются переговоры с теми, кого с трибун и телеэкранов называли бандитами, в результате которых происходит эпохальное рукопожатие Януковича и Ющенко. Будь я на месте одного из, и верь хоть от части в то, что говорилось про другого от моего лица, не смог бы не то что пожать руку этому человеку - меня должно было бы стошнить от того что расстояние между нами меньше трех километров. Потом начинается побег крыс с тонущего корабля. Начинает его самая прогрессивная прослойка общества - журналисты. Похоже на высоких этажах телецентра особенно резко ощущалась перемена направления ветра и быстро приходило понимание того что пора начинать лизать другую задницу. Потом крысиную эстафету поддержали и политики, но самое страшное не то что эти, априори беспринципные, люди с легкостью предавали своих патронов, а то что их после этого с распростертыми объятиями принимали в противоположном лагере. Я вероятно никудышний специалист по кадрам, так как считаю что одиножды предавший навечно покрывает себя славой ренегата и труса и не заслуживает не то что уважения а даже общения, ведь при все при этом метры подбора персонала наполнили такими людьми избирательные штабы. А оттуда прямая дорога на государственные должности и в правительство. Сколько же будет стоить честное слово завтра? Усугубляет отравление недоверием невозмутимое молчание портретов Ющенко на тех самых билбордов, на которых еще месяц назад красовался <последовательный и справедливый>. Лечение? Что ж, можно попробовать сдержать обещания оранжевых за них, но тогда придется призвать к судебной ответственности Л.Д. Кучму - мы ведь в отличии от Ющенко никаких гарантий неприкосновенности ему не давали. Стоит привлечь к уголовной ответственности всех кто был замешан в фальсификации выборов и довести дело до суда, и наказать - мы ведь не обещали замять этот вопрос за то что на востоке прекратят разговоры об отделении. С этого можно начать, но боюсь что если самоорганизация населения выйдет из под контроля то у оранжевых (может не у самого Юрия Андреевича но у кого то из соратников) не дрогнет рука подавить недовольство всеми имеющимися средствами - они слишком долго боролись за власть что бы теперь отдать ее, тем более народу, с которым тяжело будет договориться. Но наверное стоит попробовать! Если не сделать это сейчас другой возможности вероятно уже и не представится никогда - государство либо скует льдом тоталитаризма как в Китае, либо захлебнется в болоте фальшивой демократии, как Соединенные штаты. Начать по моему следует с того, что показать на повторном голосовании то, что изначально витало в головах - ни один из кандидатов не достоин занять эту должность, выбирать президента по принципу <из двух зол> - преступление перед своей совестью. Может в принципе стоит задуматься над тем, необходим ли президент для Украины? Самое важное на мой взгляд сейчас это то что раз в коем веке большая масса людей по настоящему сплочена и представляет собой силу, а значит и власть. Надо постараться не дать этой власти просочиться у нас между пальцами. Камилл
	Самооборона без оружия? Выводы, связанные с последними событиями, действительно поднимают вопрос децентрализационной практики на местах (разных), а не только на одном месте (самое революционное место последних 2-х недель). Как члена общества, желающего его перемен, и пытающегося начать движение к каким-либо переменам, меня в действительности интересует стимуляция качественных общественных изменений, которые пока проигрывают количественным импульсам. Вкратце, не усложняя пространными размышлениями ход изложения. Протест должен как-то проявить себя в спальных кварталах, рабочих местах, транспорте, общественных учреждениях и местах, и желательно, чтобы формы его проявления продвинулись дальше цветоразличий и фраз-ключей. Иначе обязательно возникнет ощущение несамостоятельности протеста, иллюзорности революционного чувства, которое нельзя было не ощутить последние две недели. Ведь борьба, не связанная с обретением и защитой непосредственного жизненного пространства и его фактических составляющих, направленная на революционное «определение» мыслительных категорий этих составляющих, может граничить с самообманом. Лозунг «за свободу», «за честные выборы» более абстрактен, чем «за запрет на увольнение трудящегося без согласования с профсоюзом», потому что понятие «свободы» является составляющим огромного числа фактических состояний, что в свою очередь провоцирует снятие ответственности за конкретные процессы с провозглашающего (свобода в чем, свобода-для-чего-либо, свобода-от-чего-либо…). О чем, собственно, я? На своем рабочем месте я ежедневно наблюдал и наблюдаю массу брожений и туже инертность в качественных изменениях, не видение или нежелание видеть проблемы, в очередной раз поставленные перед обществом сегодняшней социально-политической ситуацией. Существует масса вопросов, связанных с КЗоТом, профессиональной деятельностью, налогообложением, коммунальным сектором, о которых сейчас в вихре протестных событий практически никто не вспоминает, но именно столкновение с ними занимает 80% жизни каждого из нас. В чем причина такой забывчивости? И не эти ли вопросы, нарушение хоть каких убогих норм при их решении, были истинной причиной выхода людей на улицы? Почему конкретные проблемы вылились в более чем абстрактные лозунги: «Свободу не остановить», «Бивис—молодец, Батхед—полный капец»? Это следствие развития в сознании различных мифологем (например, доброго царя) или логическое следствие критериев «протестности», избранных участниками самих событий? Выскажу некоторые из собственных наблюдений и опыта. Как оказалось, несмотря на определение молодежи, как авангарда революции (что на самом деле далеко от истины), в немногих вузах образовались и существуют стачкомы, тем более объединенные стачкомы студентов и преподавателей. Вопросы о создании новых ревпрофсоюзов практически не затрагивается (не до этого!?). Образовательное начальство "позволив" выявлять гражданскую позицию студентам, грубо нарушило права трудящихся (из 25000 трудящихся моего вуза 20000 имеет гражданскую позицию и может ее выражать, а 5000 обречены на рабство исполнения обязанностей), а ревавангард на это не обратил внимания (логика— преподы консерваторы, каждый спасает себя, как может, наша революция ведь социальная по сути, но буржуазная по идеологии), а если и обратил, то в той же репрессивной форме (логика—не «выведем преподавателя из вуза», освободив его от заключения, а «не пустим его в вуз», или даже не выпустим его). В свою очередь отсутствие цеховой солидарности преподавательского состава превратило участие в забастовке в фарс (подписываем объявление о забастовке, и продолжаем ходить на роботу для сохранения зарплат, или чтобы водочку похлестать). Это приоткрывает зловещие признаки отношения в обществе к равенству и труду (ну, если не в обществе, так в системе образования). Рассмотрение образования не как созидательного трудового процесса, а как навязанного классифицирования ради дальнейшей социализации в капиталистичесом обществе. Протесты в вузах не ведущие к их "захвату", пересмотру полномочий и нивеляции властных внутренних отношений бессмысленны, но, увы, именно это и происходило (впрочем, не везде, но в монстрах типа КНУ точно). Как этого можно избежать? Коллективной солидарностью, с помощью которой более радикализированные группы помогают освобождению менее радикальных групп, в результате которой произойдет решительное отделение от структур власти в вузе, их полная изоляция и изживание. Для этой цели могут служить практика символических захватов вузов, не насильственный конфликт, а мирное коллективное неповиновение и отрицание власти и ее структур через сознательную самоорганизацию, которая ведет к осознанию ненужности власти, и, соответственно, к ее изоляции. - "захват" научных подразделений в целях конструктивного диалога. Вторжение студентов на территории кафедр, начало ежедневного диалога со штатом кафедр во время и вне занятий (без срыва учебного процесса, договоренность о выделении 15 минут занятия на обсуждение на первых порах) с целью 1) формирования новой аксиологии учебного процесса (процесс как практическая деятельность и критерии ее необходимости глазами преподающих и учащихся, автономизация процесса обучения от контрольных структур), 2) определение субъектов учебного процесса и их прав, полномочий (анализ результативности учебных отношений, проверка валидности знаний и самого процесса учебными конфликтными ситуациями, в которых ответчиками становятся поочередно все субъекты процесса), 3) рассмотрение возможностей самоопределения всех субъектов процесса на основании конструктивной взаимной критики (самоконтроль на принципах паритетности обучающего и обучаемого, отмена оценивания вследствие рассмотрения процесса обучения как обоюдного созидания, оценивание за который нарушает принципы равенства и независимости, «каждому по потребности, от каждого по возможности», изгнание увиливания и манипуляций с обеих сторон как нарушающее принцип творческого взаимосозидания. Захват действеннее того, когда и студенты и преподаватели не отменяют, а назначают пары с условиями свободного посещения занятий как студентами, так и посторонними. Совместное планирование процесса, определение его будущих векторов. - "захват" административных структур. Производится посредством создания независимых профсоюзов, исключающих делегирования полномочий выборным представителям. Выборы координационного комитета каждые 2 недели (или любая иная сроковая форма децентрализации). - изоляция традиционных административных структур путем отмены их полномочий на общих сборах после периоды первых "захватов". Налаживание сотрудничества независимого профсоюза с экономическими органами вузов (бухгалтерия) в обход контролирующих структур на основании солидарности и взаимовыручки. Установление прямых контактов между образовательным коллективом (преподаватели и студенты) и службами вузов, заключение коллективных договоров. - организации политической активности с помощью предоставления возможности агитации (собрания, раздача листовок, хеппнинги, клейка плакатов, демонстрация фильмов и обсуждения их, дискуссия между политоппонентами) любых политических сил. Коллективное определение "политической хартии вуза" (за что мы, и против чего, отношение к идеологии политрадикалов и их влиянию на положение в вузе) и практическое ее применение в виде способствования деятельности политсил в вузе. Зачем это делать, и какие изменения такие действия могут принести? Такие действие могут способствовать разрушению системы властвования и подавления в общественных институтах (вузах), напрямую связанных с формированием гражданского сознания. В заглавии статьи присутствует слово «оружие». Зачем оно было употреблено? По моему стойкому убеждению, осознанность действий, их направленность непосредственно на круг проблем, связанным с индивидуальным бытием каждого, является самым действенным оружием против системы угнетения и власти. Потому что индивидуальное осознание проблемы и коллективное противостояние ей есть, было и будет самым мощным оружием общества за свои права. Kkaos
	смотреть всю страницу
	¡Que se vayan todos! У дні, коли свідомі громадяни України не сплять ночами від занепокоєння за долю неньки, а від розмов про прийдешній виборчий апокаліпсис закладає у вухах - мені дедалі частіше постають у пам'яті події в іншій країні. Там говорять геть іншою мовою, і навіть розташована вона в протилежній півкулі, - як за екватором, так і за нульовим меридіаном: Аргентина. Згадується вона, втім, не через нещодавню річницю перебування там при владі пана Кіршнера. Цей вельмишановний політик спромігся вмоститися на найм'якіше крісло країни по тому, як у розпал масових заворушень попередній обраний президент не витримав важкої долі й був змушений вилізти з нього, аби терміново втекти зі свого президентського палацу на своєму президентському гелікоптері. Згадується не через саму економічну кризу, яка спалахнула по тривалому періодові взаємного кохання між урядом Аргентини та МВФ - організації, що викликає в багатьох виключно палкі та з(а)ворушливі почуття. І не через звинувачення на адресу тодішньої офіційної пероністської опозиції в тому, що саме вона діяла за лаштунками масових протестів, які охопили Аргентину кілька років тому. Суспільний організм і державний апарат Учасники аргентинських протестів, попри всі "теорії змови", не були підконтрольними жодній політичній силі - і саме тому мені й пригадалися. Протестна хвиля поєднувала не лише мирні демонстрації, вуличні бої, грабування розкішних магазинів у центрі міста робітничим (чи безробітним) людом околиць. Вона призвела до створення, - через необхідність виживання за відсутності роботи й грошей, - місцевих комітетів самодопомоги, через які сусіди з різними можливостями та особистими ситуаціями допомагали один одному. Коли ж ті самі сусіди виходили разом на вулиці, їхнім спільним гаслом було: "¡Que se vayan todos! " - „Вони всі повинні піти! " Ось. Розумієте?Всі! Всі корумповані політики з обох таборів, всі ті, хто плюндрував і грабував країну, укладав позалаштункові угоди, грався у свої місцеві політичні стратегії та технології, альянси і розклади, лідерів, паханів і політтехнологів, офіційну владу та офіційну опозицію, тоді як країна дедалі глибше загрузала в бідності, застої та відсутності перспектив - всі! Ось тому і не надто палали бажанням нашвидкуруч обіймати найвищу посаду в країні конкретні політики, навіть коли цього бажала їхня партія. Політична система функціонувала, існували посади, блоки і процедури, відбувалися призначення, а потім - вибори. Але професіонали від політики розуміли: щодо жодного з них народ (той, який зазвичай - „електорат") не має жодних ілюзій і знає достатньо, аби не довіряти свою долю повністю. І, головне, він щойно був на вулицях, і спроможний знову вийти на вулиці, сам собою, незалежно від будь-яких партій, - якщо стане очевидно, що його, народне, життя ще глибше загрузає у трясовинні зубожіння та безнадії. Залізаючи на саму верхівку владної піраміди, будь-хто міг відчувати ці мільйони поглядів прямо в очі - і міг чути дихання у потилицю цієї величезної істоти, на яку перетворюється народ, поєднаний спільним гнівом, нещастям і взаємодопомогою. Якщо тепер облишити ідеалістичну поетику і повернутися до початку, - думаю, зрозуміліше, чому я згадав Аргентину перших двох років теперішнього століття. Саме тому, що, хоча я і сплю ночами (не надто добре, правду кажучи), - я десь таки достатньо свідомий громадянин, аби непокоїтися долею неньки. І що б мені не думалося про таку процедуру, як вибори, і таку посаду, як президентська, - не маю сумніву, що вони таки дещо вирішать на наступні кілька років. А нинішні вибори, то радше - на кілька десятиліть, як не більше. Але так само в мене, як і в багатьох, немає жодних ілюзій щодо більшості кандидатів (меншість я просто не знаю). Достатньо того, що відомо про їхнє минуле, політичні рішення, укладені альянси, перші п'ятірки їхніх блоків і у багатьох випадках - загарбані капітали. "¡Que se vayan todos! " протягом історії незалежного українського владного апарату набувало дедалі більше підстав, аж поки їхня кількість і вага не вихлюпнулася поза будь-які межі. Україна - не Аргентина Текст оцей я, втім, завзявся писати не про те, що не треба голосувати, або ж треба прийти і підтвердити, що ти „проти всіх", обираючи лише між хрестичком і галочкою. Як голосувати, і чи голосувати взагалі, - не є темою цієї письмової вправи. Для таких речей в кожного є своя голова на плечах - особливо, коли йдеться про теперішні вибори. Однак навіть ті, хто свідомо не голосуватиме, розуміють, що Україна і тут не відрізнятиметься від Аргентини: вибори все одно відбудуться, і владний апарат по них функціонуватиме, впливаючі на наші пересічні, не сконструйовані за принципами ПіАру біографії. Між кандидатами (в усякому разі, якщо намагатися не помічати їхніх „команд") існує деяка різниця, - тому й не дивують фрази на кшталт „Якщо прийде ... - то всьому настане %! $&*?". Проблема в тому, що за теперішнього стану речей, хто б не став Гарантом - закінчуватиметься його прізвище на -щенко, -шенко, -ненко, -ович чи якось інакше, - ми все одно ризикуємо в кінцевому підсумку програти. Програти так капітально, як програємо натепер. І через чотири, десять і п'ятдесят років, коли прізвища закінчуватимуться інакше, тасуватимуться колоди „лідерів", перших п'ятірок, помічників та речників, - буде так само, якщо не змінити головного. "¡Que se vayan todos! " та події, які це гасло народили й супроводжували, виявили не лише розуміння „електоратом" того, що насправді роблять „владоможці" та чим вони при цьому керуються. Дії трудящого люду, об'єднаного на різноманітних засадах, стали механізмом стримування політичних клік, спричинення тиску та ініціювання змін. На якийсь короткий час Буенос-Айрес раптом нагадав пару речей з наївної, просвітницької ще протополітології: перше - що тимчасово приведені до влади більшістю населення політики мали б перебувати там, аби втілювати у життя саме побажання населення (пам'ятаєте - теорії суспільного договору, передання повноважень і таке інше); і друге - що влада та конкретні її представники є такими лише доти, доки їх такими визнають так звані „підлеглі" (здається, чи не де Буессі). Припинили аргентинці визнавати президентом пана де ла Руа - і попри всю його, напевно, внутрішню переконаність у тому, що він таки президент, - від президентства в нього лишився лише вертоліт. Та й той ненадовго. В країнах, які на Півдні переважно асоціюють з Північчю, а на Сході - із Заходом, подібні механізми традиційно є іншими. Там витвереження „слуг народу" здійснюють усталені суспільні інституції: преса, різноманітні громадські організації селищного чи світового рівня, і таке подібне. Вони повільні та інертні, упереджені, часто - безсилі, та й функціонують через те, що багато їхніх „коліщаток" працюють геть не з найальтруїстичніших міркувань, - але працюють. Однак коли справи зовсім кепські, то може розгорнутися і „аргентинський варіант" - активної громадянської непокори. Так свого часу відреагували британці на подушний податок, запроваджений пані Тетчер, яка на той момент вже забула, коли вона востаннє не перебувала при владі. Проблема в тому, що у пошуках цих механізмів стримування і тиску можна звертатися до Півночі-Заходу, чи до Півдня-Сходу, - але не до самих себе, бо такого просто не маємо. На нашій землі погані зміни викликають судомні пошуки варіантів, як їх „обійти" - кожен поодинці. Гарні, за сподіваннями, принесе відповідно гарний хлопець, який змінить на якійсь посаді поганого хлопця. Змінивши, він - сам чи з „командою" - визначить, які зміни будуть гарними; а як для решти вони виявляться поганими - це знову викличе судомні пошуки (див. вище). Ми не ловимо їх на слові, не відстежуємо їхніх рухів, не знаємо, за що вони голосують публічно та про що домовляються приватно. Ми не надто переймаємося, якщо ухвалюють якийсь сухий юридичний текст, що потім калічитиме нам життя. І тим більше нас не турбує, коли ухвалений текст, що допомагав би нам у наших повсякденних справах, не виконують. Брутальність ментів, сцени бандитських наїздів, зрубані дерева чи зубожілі пенсіонери викликають те саме рефлективне відведення погляду. Ми не оприлюднюємо заяв, не перепиняємо шлях, не влаштовуємо геппенінгів чи акцій прямої дії. І ще - ми не надто довіряємо один одному, не надто поважаємо один одного та зацікавлені одне в одному, аби робити щось таке - бо його треба робити спільно. Життя - це дія Ще раз, мова не про „злочинну владу" чи „брехливу опозицію". І мова не про підтримку „гарних" партій, і не про участь у „правильних" демонстраціях. Мова про справи, які цікавлять нас у повсякденному житті. Ми вміємо багато речей, і нас багато що цікавить. От з факту появи цього тексту, певно, видно щонайменше, що мене цікавить не лише пиво, і я вмію бодай набирати на комп'ютері. А хтось уміє малювати, говорити різними мовами, виточувати гарні деталі чи знущатися над комп'ютерним залізом, ходити лісами, читати вголос, розрізняти ноти "до" і "соль", і купу всього іншого. Люди зі схожими зацікавленостями самі собою знаходять один одного: ті, хто слухає реп, панк чи українську попсу, хто не хоче їсти генетично модифіковані продукти, прагне безкоштовної якісної освіти, любить дерева (чи, навпаки, індустріальний ландшафт) свого району; хто вподобав самвидавний дизайн, кому подобаються тварини і хто не бажає служити в армії через переконання. Я не про тих, у кого є зацікавленість в експансії власного бізнесу чи „своєї" регіональної владної групи. Я про потреби та зацікавленості, яким ми можемо співчувати чи поділяти їх - або які бодай викликають розуміння того, що без них наш світ буде гіршим і біднішим. Про те, що комусь подобається працювати на своєму заводі, але він/вона не розуміє, чому це має відбуватися за таких умов праці й коштувати стільки сил за ці копійки. Про бажання вільно їздити до інших країн і небажання дорогих продуктів незрозумілої якості. І про отой холодок, який виникає від розуміння того, що будь-кого можна було запроторити до в'язниці, де знущанням над людиною вже самі умови перебування; або ж від погляду на свою країну, вкриту атомними станціями та - у перспективі - могильниками. Те, що ми вміємо, докласти до того, чого хочемо, - і можна діяти. Ми не можемо хапатися за все одночасно - але всі, діючи одночасно, можуть охопити багато що. Об'єднання та ініціативи, молодіжні субкультури і робітничі колективи, гуртки з хорового співу та групи взаємодопомоги батьків глухонімих дітей - кожному є що пробивати, через що тиснути та чому опиратися. Що більше їх - то краще. І ще краще, якщо люди з різних подібних утворень допомагатимуть одне одному, поєднуючи їх в одну громаду, - бо поодинці менше шансів вижити. Наступ на всіх фронтах На рішення у будь-якій галузі мають знайтися незалежні зацікавлені пересічні громадяни: на кожне надаремно зрубане дерево - протест та посаджене нове; на кожен випадок тортур у РОВД чи несправедливого ув'язнення - правозахисник та адвокат; на кожен екологічно небезпечний об'єкт - десятки екологів та сотні місцевих мешканців; на кожен тиск на трудовий колектив - тиск з боку членів інших трудових колективів; на кожен закон про обмеження свободи демонстрацій - десятки самих демонстрацій. Не кажучи вже про рішення глобальнішого рівня. Триматися разом - це спілкуватися, поширювати ідеї та інформацію, допомагати на практиці. Якщо ми зараз не можемо повернути собі мас-медіа, - доведеться змусити їх говорити про нас, і - створювати свої. На кожного зверхнього проплаченого "аналітика" - незалежний коментатор; на кожну "жовту" газетку чи солідний телеканал - все розмаїття друкованого самвидаву, веб-сайтів та електронних розсилок. Ясно, що малюю я таку собі ідеальну картину в теплих і радісних тонах - а здоровий цинізм бурмоче мені щодо її недосяжності. Але якщо відомо, чого хочеться, - бодай видно, куди просуватися. Називайте це, як хочете: "громадянським суспільством", "суспільною автономією", "мережею взаємодопомоги" - аби воно наближалося. Так можна зробити краще, - бо ніхто за нас цього не зробить. Кожен з тих, хто претендуватиме на право панувати над нами, виявить: не можна зробити необережного руху, кроку, чи дозволити собі необережно висловитись. Тоді стане не настільки важливо, хто саме переможе на виборах. Передусім, не буде змоги так, як зараз, застосовувати "технології", що зводяться до називання чорного - білим; уярмлювати журналістів чи не давати їм говорити; використовувати гроші незрозумілого походження та групи молодиків у шкірянках. Треба, аби вони завжди відчували на собі наші погляди, нашу пильну присутність. "¡Que se vayan todos! " - а як поки ще не піти, то бодай позбутися привілею вирішувати долі людей, не зустрічаючи жодного виклику і не відчуваючи жодної справжньої відповідальності. Тоді в нас вийде краще, ніж в Аргентині - і не лише там. Гастон, липень 2004р.
	__________________________________________ ВХІД B НАМЕТОВЕ МІСТЕЧКО НА ХРЕЩАТИКУ, ВЕЧІР ЧЕТВЕРГА, 23.12.2004 ДІВЧИНА В КАМУФЛЯЖІ:           -КТО ЭТО ТЕБЕ КУРТКУ ПОРВАЛ? ХАЙРАТИЙ ХЛОПЕЦЬ (МИЧИТЬ):           -МГУМГУ... ДІВЧИНА В КАМУФЛЯЖІ (КРИЧИТЬ):           - Я СТАРШАЯ ПО ПЕРИМЕТРУ, И ТЬІ ОБЯЗАН МНЕ СКАЗАТЬ!!! __________________________________________ Вічна дилема мети і засобів. Ми вийшпи на вулиці у яскравих кольорах заради свободи. І ось - не пройшло і місяця, а ми сидимо у побудованих нами самими стінах "з периметром", і нас охороняють люди в хакі... Оце рух до свободи?! Де ми помилилися? Рух, що тік і пінився, взявся кригою. Чи могло бути інакше? Ми поколіннями жили у несвободі: схоже, інакше не вміємо. І ось, нарешті вирвавшись на визволену територію Майдану, що ми робимо? А те, що звикли - відбудовуємо несвободу навколо себе. Чи може бути інакше?... Та може, звичайно! Треба тільки припинити волати однакові лозунги, а почати думати і спілкуватися, сперечатися, ставати цікавими і терпимими до нових поглядів - тоді ми зможемо справді змінити не лише колір дизайну, а саму структуру суспільства, зробивши його демократичним і відкритим . Які до біса периметри?! Нам потрібні обрії!
	Інформаційний бюлетень “Організуймося!” від 25.12.2004 Ініціатива громадян “За самоорганізацію” http://www.zaraz.org http://phorum.zaraz.org e-mail: info[a]zaraz.org